Єремія 4

¹ «Коли хочеш повернутись, о Ізраїлю, — слово Господнє, — то повернись до мене. І коли відкинеш твої гидоти з-перед мене, то не блукатимеш.

² А й божитимешся: Жив Господь! У правді, правоті, справедливості тоді народи ним благословлятимуться і ним похваляться.»

³ Так бо говорить Господь до мужів Юдеї та до Єрусалиму: «Розорюйте собі нові ниви і не стійте поміж будяками.

⁴ Пообрізуйтеся заради Господа, усуньте необрізаність вашого серця, ви, мужі Юдеї та мешканці єрусалимські, щоб вогнем не вибухнув гнів мій і не горів, — і нікому б гасити його з-за ледарства вчинків ваших.

⁵ Оповістіть у Юдеї й розголосіть у Єрусалимі; скажіть: Сурміть сурмою по країні! Кричіть уголос, промовляйте: Збирайтесь, ходімо у міста-твердині!

⁶ Поставте стяг у напрямі Сіону, втікайте, не спиняйтесь, бо я наведу з півночі лихо і велике нещастя.

⁷ Виповзає лев з гущавини своєї, вирушає губитель народів, виходить із свого місця, щоб пусткою зробити край твій; міста твої будуть зруйновані, без мешканців залишаться.

⁸ Тому веретищем підпережіться; плачте, лементуйте, не відвернувсь бо від нас палкий гнів Господній.

⁹ І станеться в той день, — слово Господнє, — що у царя зомліє серце й у князів; священики вжахнуться, і пророки стуманіють.

¹⁰ І скажуть: Ой, Господи Боже! Вельми завів єси люд цей і Єрусалим, казавши: Мир у вас буде! А меч, тим часом, аж до душі доходить!

¹¹ Тоді казатимуть цьому народові та Єрусалимові: Вітер палкий повіяв з узвиш у пустині в напрямі до дочки народу мого; та не на те, щоб провівати й не для того, щоб прочищати.

¹² Занадто сильний вітер прийшов до мене. Ось і я виречу суд над ними.

¹³ Здіймається він, неначе хмара, а колісниці його, немов вихор; коні його від орлів прудкіші. Горе нам! Ми бо пропащі.

¹⁴ Змий злобу з твого серця, Єрусалиме, якщо хочеш урятуватись. Докіль у тобі перебуватимуть думки твої зловісні?

¹⁵ Бо з Дану голос вістить, з гори Ефраїм лихо голосить.

¹⁶ Дайте народам про те знати, оповістіть у Єрусалимі. З далекої землі приходять облягати, здіймають проти міст юдейських свій галас.

¹⁷ Мов польові чати, вишиковуються вколо нього, бо збунтувався проти мене, — слово Господнє.

¹⁸ Твої вчинки й твої діяння тобі це спричинили. Ось твоя злоба! Така вона гірка, що доходить аж до серця твого.

¹⁹ Ой моє нутро, моє нутро! Умліваю я. Ой оболони мого серця! Серце ниє у мене. Ніяк не змовчу, бо звук сурми, душе моя, почула єси, військовий сполох.

²⁰ Нещастя за нещастям звістують, спустошено цілу країну. Раптом зруйновано мої намети, умить — мої опони.

²¹ Чи довго бачитиму стяги, звук сурми буду чути?

²² Бо народ мій безглуздий; вони мене не знають. Дурні з них діти, і розуму в них немає; розумні вони зло чинити, а діяти добро не вміють.»

²³ Глянув я на землю, і ось вона пуста й пустошня; на небо — і не було на ньому світла.

²⁴ Глянув на гори, а вони тряслися, і всі горби хитались.

²⁵ Глянув, і ось ані людини, й небесні птахи геть порозлітались.

²⁶ Глянув, аж ось плодюче поле — пустиня, і всі його міста в руїнах — перед Господом, перед палким його гнівом.

²⁷ Так бо сказав Господь: «Пусткою пойметься уся країна, та я не вигублю дощенту.

²⁸ Тим то земля засумує, і потемніє вгорі небо; бо я сказав так, я так призначив, а в тому я не поступлюся.»

²⁹ Від галасу комонних та лучників ціле місто втікає; вони ховаються по нетрях, здираються на скелі. Усі міста покинуто, ані одного в них мешканця.

³⁰ І ти, пограбована, що діятимеш? Вдягаєшся у кармазини, приоздоблюєшся у золоті окраси, побільшуєш очі красилом, — та марне оте прикрашання твоє! Погорджують тобою твої коханці, вони життя у тебе відібрати прагнуть.

³¹ Я чую крик, немов би породіллі, немов би зойк тієї, що вперше народжує; крик дочки Сіону, що стогне, що простягає руки: «Ой лишенько моє! Душа моя перед убивцями умліває!»