Мудрости 17

¹ Справді великі суди твої і незглибимі! | Тому то свавільні душі й заблукали.

² Гадавши беззаконні, що можуть люд святий гнобити, | темряви в’язні, скуті довгою ніччю, | замкнені в хатах, лежали вони | далеко від вічного Провидіння;

³ міркувавши бо, що можуть із своїми прихованими гріхами затаїтись | під темним серпанком забуття, | вони, сполохані страшними появами, розбіглись.

⁴ Бо закуток, де вони причаїлись, їх не охороняв від страху. | Жахливий шум лунав круг них, | і привиди сумнолиці та тужливі їм з’являлись.

⁵ Ніяка сила вогню не могла світити, | ні ясне сяйво зір | не могло тієї страшної ночі роз’яснити.

⁶ З’являлось їм тільки страховидне вогнище, яке само займалось; | для них же, наляканих, коли те видиво вже зникло з очей, | — те, на що дивились, здавалось ще гіршим.

⁷ Чаклунського вміння дитячі облуди провалились, | і порожні хвастощі мудрістю побила ганьба.

⁸ Бо ті, що обіцяли від хворої душі страхи й неспокої відігнати, | самі захворіли на сміховинну боязливість.

⁹ Бо хоч і ніщо страшне їх не лякало, | та наполохані човганням тварюк і гадюк сичанням, гинули з переляку, | не наважувалися й дивитись у повітря, | якого ніяким робом не можна уникнути.

¹⁰ Лукавство — боязливе, воно засуджене власним свідоцтвом, | воно під натиском- сумління завжди збільшує лихо.

¹¹ Бо страх це ніщо інше, | як занехаяння допомоги, що її розум постачає.

¹² А як менше внутрішнє сподівання, | то більшим уважається незнання причини, яка наводить муку.

¹³ Тих же, — що в ту ніч, справді безсильну, | яка вийшла з глибини немічного аду, | заснули тим самим сном, —

¹⁴ мучили страшні привиди, | знесилював душі занепад, | раптовий бо й нежданний страх огортав їх.

¹⁵ Так кожний, хто б він не був, там падав | і сидів замкнений у в’язниці без засувів.

¹⁶ Чи то був хлібороб, чи то чабан, | чи робітник, що працював собі окремо, | — заскочений, корився неминучій нужді: | всіх бо зв’язали одні й ті самі пута темряви.

¹⁷ І чи то вітер, що свище, | чи приємний спів пташок у густих гілляках, | чи шум води, що рвучко тече, | чи різкий гуркіт скель, що падають уділ,

¹⁸ чи тварин невидимий біг скоком, | чи звірів прелютих потужне ревіння, | чи відгомін, що відбивається в гірських проваллях, | — усе це лякало їх, і вони охлявали знемогою.

¹⁹ Увесь бо світ яснів блискучим світлом | і клопотавсь без перешкоди справами своїми.

²⁰ Тільки глупа ніч над ними повисла, | образ пітьми, що мала прийти на них. | Та вони самі були для себе тяжчі від пітьми.