Приповідок 7

¹ Мій сину! Зберігай мої слова, | заповіді мої сховай у себе.

² Додержуй мої заповіді, — і будеш жити, | — і мою науку, як твоїх очей зіницю.

³ Собі до пальців їх прив’яжи | та напиши їх на таблиці серця свого.

⁴ Скажи до мудрости: «Ти сестра моя», | а розум назви другом,

⁵ щоб він зберіг тебе від чужої жінки, | від незнайомої з звабливими словами.

⁶ Раз якось, коли через вікно мого дому, | крізь ґрати я дивився,

⁷ побачив я посеред простодушних, | помітив я між хлопцями юнака безумного.

⁸ Він проходив вулицею коло її закутка, | і простував дорогою до її дому,

⁹ присмерком, вечірньою порою, | у глупу ніч та в темряві, —

¹⁰ аж ось назустріч йому жінка, | одягнена, немов повія, хитра серцем.

¹¹ Вона — пристрасна й нахабна, | ноги її не посидять у хаті.

¹² То на вулиці, то на майданах, | на всіх розпуттях у засідку сідає.

¹³ Вона хапає його та цілує, | і безлично до нього каже:

¹⁴ «Мала принести мирні жертви, | сьогодні я мої обітниці сповнила.

¹⁵ Тому й вийшла я тобі назустріч, | тебе шукати — та знайшла тебе я.

¹⁶ Постелю мою я прибрала килимами, | тонку єгипетську тканину розстелила.

¹⁷ Поприскала я ліжко моє | міррою, алое, цинамоном.

¹⁸ Ходи лишень, упийся до ранку пестощами, | та насолодимось любов’ю,

¹⁹ бо мужа нема дома, | вибравсь у далекую дорогу.

²⁰ Сакву грошей забрав з собою; | як місяць буде у повні, повернеться він додому.»

²¹ Зводить вона його своїм щедрим щебетанням, | зводить його солодкими словами.

²² І він умить за нею тягне, | немов віл, що йде під обух, | немов олень, що в сильце вскочив,

²³ покіль стріла його печінки не прошиє, | немов та пташка, що сама летить у сітку, | не знаючи, що йдеться про її погибель.

²⁴ Слухай тепер мене, мій сину, | вважай на слова уст моїх.

²⁵ Нехай твоє серце до її доріг не хилиться, | не блукай її стежками;

²⁶ бо багатьох вона на смерть поранила, | і найсильніші всі жертвою її упали.

²⁷ Дім її — дорога до Шеолу, | вона веде вниз до покоїв смерти.