Буття 8

¹ Згадав Бог про Ноя, про всіх звірів і про всяку скотину, що були з ним у ковчезі, і навів Бог вітер на землю й води стали відпливати.

² Джерела безодні й небесні загати замкнулись, і дощ із неба припинився.

³ Води ж стали раз-у-раз із землі відступати, і як проминуло сто п’ятдесят днів, опали;

⁴ і сьомого місяця, сімнадцятого дня (місяця) ковчег осів на горах Арарату.

⁵ А води опадали дедалі аж до десятого місяця, а першого дня десятого місяця стало видно верхів’я.

⁶ По сорока днях відчинив Ной вікно, що його був зробив у ковчезі,

⁷ і випустив крука, і той літав туди й сюди, поки не висохли води на землі.

⁸ Тоді він випустив голуба, щоб побачити, чи опала вода з поверхні землі.

⁹ Та голуб не знайшов місця, де вчепитися ногами, і повернувся в ковчег до нього, бо води вкривали ще поверхню землі. Ной простягнув руку й узяв його до себе.

¹⁰ Ще сім днів почекав він і знову випустив голуба з ковчега.

¹¹ І повернувся голуб до нього надвечір із свіжозірваним оливковим листком у дзьобі, тож і довідався Ной, що води з землі відплили.

¹² Тоді почекав він ще других сім днів і випустив голуба, та цей уже не повернувся до нього.

¹³ На шістсот першім році свого віку, першого місяця, першого дня цього місяця, коли води висохли на землі, Ной зняв покрівлю з ковчега й глянув, — аж ось поверхня землі була суха,

¹⁴ а другого місяця двадцять сьомого дня земля ствердла.

¹⁵ Тоді Бог сказав до Ноя:

¹⁶ Вийди з ковчега, ти, твоя жінка, твої сини й жінки твоїх синів з тобою.

¹⁷ Все живе, що з тобою, з усякого тіла, птаство, скотину, плазунів, що повзають по землі, виведи з собою: нехай кишать на землі, плодяться й розмножуються на землі.

¹⁸ І вийшов Ной із синами, з жінкою й з жінками своїх синів.

¹⁹ Усі звірі, всі плазуни, все птаство, усе, що рухається на землі, порода за породою, вийшло з ковчегу.

²⁰ Тоді Ной спорудив Господеві жертовник, узяв усякого роду чистих тварин і всякого роду чистих птахів і приніс усепалення на жертовнику.

²¹ Господь почув лагідний запах і сказав сам до себе: Не проклинатиму вже більше землі через людину, бо помисли людського серця злі вже з молодощів, і не губитиму ніколи всього, що живе, як то я вчинив був.

²² Покіль земля землею, — сівба й жнива, холод і спека, літо й зима, день і ніч не перестануть більше бути.