Товита 2

¹ За царя Сахердона повернувсь я додому, і мені повернуто мою жінку Анну й сина Товію. На наше свято П’ятидесятниці, тобто свято семи Седмиць, мені приготовано гарний обід, і я сів обідати.

² І коли був приготований для мене стіл, повний усіляких страв, мовив я до мого сина Товії: «Піди, моя дитино, і як знайдеш якогось бідного з наших братів невільників у Ніневії, що пам’ятає на Господа з усього серця, приведи його сюди, щоб їв разом зо мною. Гляди ж, я тебе чекаю, поки не повернешся, дитино!»

³ І вийшов Товія шукати якогонебудь бідного з наших братів і, повернувшись, мовив: «Тату!» А я до нього: «Що таке, дитино!» Він же: «Тату, он там один із нашого народу лежить забитий; його кинули на тім самім майдані, де задушили.»

⁴ Схопивсь я на рівні ноги, залишив обід і, перед тим як почати їсти, забрав його з майдану й поклав у хатинці, щоб поховати його, як зайде сонце.

⁵ Потім, повернувшися, обмивсь і, докраю сумний, почав обідати.

⁶ Я пригадав собі слово пророка, яке сказав Амос про Бетел: «Обернуться у смуток ваші свята, й усі ваші веселощі в ридання» — і я плакав.

⁷ А як зайшло сонце, пішов, викопав яму й поховав його.

⁸ Сусіди мої глузували й говорили: «Він таки не боїться! Все бо шукали його, щоб убити за те, та він утік, і ось знову ховає мертвих!»

⁹ Тієї ж самої ночі, обмившись, увійшов я на своє обійстя й ліг коло надвірного муру, обличчя ж моє було відкрите з-за спеки.

¹⁰ Не знав я, що зверху надо мною були горобці на мурі, — і їхнє лайно, ще тепле, впало мені на очі й навело більма. Ходив я до лікарів, щоб вилікуватись, та що більш вони намащували мені очі маззю, то більше мої очі сліпли на ті більма, аж поки зовсім не осліпли. Отак нездужав я на очі 4 роки. Усі мої брати побивались навколо мене, а Ахіяхар утримував мене 2 роки, поки він не пішов до Елімаїди.

¹¹ Того часу моя жінка Анна робила всілякі жіночі роботи

¹² й посилала їх панам, що їй за те платню давали. Сьомого Дістра вона відтяла скінчену тканину й відіслала панам, які виплатили їй усю платню та ще й додали поверх неї козенятко.

¹³ І от коли прийшла додому, почало те козенятко блеяти. Покликав я її й спитав: «Звідкіль те козенятко? Чи воно, бува, не крадене? Віддай його назад панам, бо ми не маємо права їсти крадене.»

¹⁴ А вона до мене: «Таж мені його дали поверх платні!» Але я не йняв їй віри й наказав віддати його панам. Мені соромно було за те перед нею. Тоді вона мені сказала: «І де вони оті твої милостині? Де вчинки твоєї праведности? Адже знати, що це вони довели тебе до цього.»