ІІ Корінтян 2

¹ Я постановив собі не приходити до вас знов у смутку;

² бо коли я вам завдаю смутку, то хто мене розвеселить, як не той, що зазнає від мене смутку?

³ Тож, написав я те, щоб, прийшовши, не мати смутку від тих, від яких мені належалася б радість; бо я відносно вас певний, що моя радість — радість усіх вас.

⁴ З великого бо горя та туги серця написав я вам і крізь ревні сльози — не щоб ви сумували, а щоб знали мою до вас любов надмірну.

⁵ Коли ж хтось і засмутив, не мене засмутив, але — щоб не перебільшувати — почасти вас усіх.

⁶ Досить такому тієї кари, яку наклала більшість;

⁷ так що, навпаки, краще вам простити та втішити, щоб надто великий смуток не зламав такого.

⁸ Тому благаю вас: Покажіть йому любов.

⁹ На те бо я і написав вам, щоб випробувати вас, чи ви слухняні в усьому.

¹⁰ Кому, отже, прощаєте, то і я прощаю; бо коли я простив, — оскільки мав я щось прощати, — то ради вас зробив те перед обличчям Христовим,

¹¹ щоб нам не впасти жертвою сатани, бо задуми його нам добре відомі.

¹² Прибув ото я в Троаду, щоб проповідувати Євангелію Христову; та хоч двері були мені відчинені в Господі,

¹³ я не мав спокою для свого духа, бо не знайшов там Тита, брата мого, і, попрощавшися з ними, пішов у Македонію.

¹⁴ А Богові подяка, який у Христі завжди веде нас у своїм переможнім почеті й через нас на кожному місці виливає запахущість свого знання.

¹⁵ Бо ми для Бога — пахощі Христові серед тих, що спасаються, і серед тих, що гинуть.

¹⁶ Для одних запах, що від смерти веде до смерти, а для інших — запах, що від життя веде до життя. Хто, отже, здатний до цього?

¹⁷ Ми не такі, як багато інших, що торгують словом Божим; ми щиро, ми від Бога говоримо, перед Богом, у Христі.